Виповнилося 130 років від дня народження багатогранного, одного з найталановитіших українських митців — Івана Кавалерідзе.

Ця скульптурна композиція давно вже стала  візитівкою і окрасою столиці України. Туристи, гості міста та і самі кияни, прямуючи до Михайлівського Золотоверхого собору, прогулюючись Михайлівською площею, обов’язково  зупиняються, щоб сфотографуватися на фоні або просто помилуватися пам’ятником княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозваному та просвітителям Кирилові  й Мефодію.

Кіномитець

У 2002 році на стіні знімального павільйону кіностудії імені Олександра Довженка було встановлено меморіальну дошку з написом: «Основоположник українського історичного кіно Іван Кавалерідзе працював тут у 1934—1941 та 1957—1961 рр».  Реалізувавши себе у скульптурі, Іван  Кавалерідзе вирішив спробувати свої сили в кіно. І не просто спробував: створені ним кінострічки стали справжнім відкриттям українського кінематографа. Звичайно, працювати у сталінські часи в жанрі історичного кіно було не те що непросто, а інколи смертельно небезпечно. Фільми «Злива», який не зберігся, «Штурмові ночі»,  «Коліївщина» стали  помітною подією в історії українського кіно.

Але начебто вдалий період у кінотворчості закінчився після того, як у 1935 році світ побачила кінострічка «Прометей». Вона неприховано йшла врозріз із поглядами на історію більшовицької влади. За вказівкою тодішнього «вождя всіх народів» Сталіна головна газета комуністів «Правда» у редакційній статті піддала фільм нищівній критиці. Статтю  чотири дні обговорювали в колі творчих працівників Київської кіностудії (нині імені Довженка). Це був початок кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Кавалерідзе. Йому фактично заборонили знімати фільми на історичну тему, яка була головним покликанням українського митця.

Але відлучений від історичного екрана, Кавалерідзе не опустив рук, він   у 1936—1937 роках створив перші українські кіноопери: «Наталка Полтавка»  та «Запорожець за Дунаєм». Екранізація «Наталки Полтавки» відкрила новий жанр у вітчизняному кіномистецтві. Стрічку з тріумфом демонстрували у США, зокрема у Нью-Йорку показ ішов у переповнених залах протягом трьох тижнів. Повернутися до історичної теми митець зміг лише у 1941 році, коли домігся початку зйомок  фільму «Олекса Довбуш». Для цього разом зі знімальною групою вирушив у Карпати, де його застала війна. Задумане втілити не вдалось, а шлях додому тривав кілька місяців, і лише чудом він залишився живим.

В окупованому Києві він нетривалий час керував  відділом культури Київської міської управи — допомагав виживати представникам місцевої інтелігенції. Зокрема врятував кінооператора Володимира Войтенка, який пізніше зняв фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише «старі». Але тодішня влада не простила Іванові Петровичу перебування під окупацією — кіностудія виселила його  зі службової квартири. І лише завдяки театральній актрисі Любові Гаккебуш, яка прихистила його, митець не опинився на вулиці. А в кіно повернувся тільки через 20 років після виходу його останньої стрічки і створив фільми «Григорій Сковорода» та «Повія» з Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях.

Загалом за 70 років активної творчості Іван Кавалерідзе  став автором майже 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів і пішов з життя, залишивши десятки проектів, яких не встиг реалізувати. Про всі ці події з життя багатогранного і надзвичайно талановитого митця, його творчу спадщину можна дізнатися зі спогадів сучасників, побувавши в музеї-майстерні його імені, що розташований у Києві на Андріївському узвозі. Проте нещодавно відкрилася ще одна грань життя Івана Кавалерідзе, про яку раніше широкий загал навіть не здогадувався.

Патріот

У передмові до книжки «Іван Кавалерідзе: життя і творчість», яка побачила світ 10 років тому,  її  автори зокрема писали: «До багатогранних  грандіозних особистостей належить і видатний син українського народу — людина, скульптор, художник, кіномитець, який не був прочитаний своїми сучасниками, та й зараз не прочитаний ні своїми послідовниками, ні значною кількістю дослідників, — Іван Петрович Кавалерідзе». І це справді так. Буквально нещодавно провідний науковий співробітник  музею-майстерні імені І.П. Кавалерідзе Олександр Логвин в архівах колишнього КДБ знайшов документи, які свідчать, що Кавалерідзе був не лише надзвичайно талановитим митцем, а й справжнім сином українського народу, патріотом й захисником української мови і культури в часи тоталітарного комуністичного режиму.

У довідці під грифом «цілком таємно», яку підготували співробітники українського КДБ для першого секретаря ЦК КПУ Щербицького,  тодішній керівник цієї організації Віталій Федорчук зокрема вказував: « За оперативними даними, Кавалерідзе до Вітчизняної війни серед свого оточення проявляв антирадянські націоналістичні настрої. Підтримував зв’язок  з українськими націоналістами Багазієм, Савчуком та іншими. Після арештів ряду українських націоналістів, проведених окупантами, від роботи в міській управі Кавалерідзе відійшов. У післявоєнні роки з боку Кавалерідзе були окремі факти висловлювань націоналістичного характеру. У квітні 1967 року Кавалерідзе підписав лист на адресу Політбюро ЦК КПРС, в якому автори намагалися довести наявність русифікації України. Окрім Кавалерідзе, його підписали Тарас Франко, кандидат філологічних наук; Лев Ревуцький, композитор; Євген Кротевич, письменник; Борис Антоненко-Давидович, прозаїк; Карпо Трохименко, художник (пунктуацію збережено).  Потім вказаний лист з оригіналами підписів вищеперерахованих осіб 23 липня 1969 року було вилучено при митному огляді на ст. Вадул-Сирет  у канадської туристки Стиранки Христини, яка намагалася вивезти його за кордон».

У самому листі, адресованому керівництву комуністів тодішнього Союзу,  його автори наголошували: «У містах нашої республіки українська мова невпинно витісняється російською — в державних закладах, на підприємствах, видавництвах науково-технічної літератури, кіно, на радіо і телебаченні, в дитячих садках і школах, професійно-технічних училищах, в спеціальних вищих і середніх навчальних закладах». І на підтвердження українські митці наводили дані: «Навіть у столиці України Києві у 1965—1966 навчальному році з 207 загальноосвітніх шкіл українських було всього 57 (50 з них — так звані  змішані, які мають паралельні класи з українською і російською мовою навчання), а російських 150 (одна з них змішана). Із загальної кількості учнів 166 411 у російських школах вчиться 128 112, тобто 77%. В українських — всього 33 299. При цьому значна частина останніх вчиться у паралельних російських класах. Ще більш красномовний показник і в інших промислових містах УРСР. Наприклад, у Донецьку на сьогодні залишилася всього одна українська школа. Українська мова у великих і багатьох середніх містах республіки стала рідкістю, вони майже повністю русифіковані… Міста України стали справжніми цехами русифікації українського населення, яке прибуває сюди з сіл для роботи і навчання… Якщо до цього додати переселення українців на схід, а росіян в Україну, то перспективи розвитку української мови, а отже і нації будуть вкрай несприятливими,  адже «без мови рідної… й народу нашого нема», — писав у вірші «Юнакові» славний український поет Володимир Сосюра. Тому перед обличчям реальної загрози існуванню нації ми не можемо і не маємо права мовчати».

Нагадаю, цей лист написано 50 років тому, але актуальності він не втрачає й нині. А сам Кавалерідзе, поставивши першим свій підпис під ним, переконливо засвідчив, що справжній митець обов’язково має бути патріотом свого народу.

Матеріал з сайту газети «Урядовий кур’єр» https://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/tvoriv-mistectvo-ne-pidvladne-chasovi/